Він вижив один з двадцяти…

Він вижив один з двадцяти…

Присвячується Пекарському Артему

Він вижив один з двадцяти…

Осколком від міни поранило ногу,

Шість куль, як на диво, застрягли в броні,

Він впав на траву та втратив свідомість…

Три дні проминули, як миті, в забутті,

Він думав, що в білому янголи з неба,

Та замість могили лиш стеля й чотири стіни,

І лікар промовив: «Лежи! Тобі відпочити ще треба!»

А потім додому, мамині руки,

І посмішки друзів: «Вернувся! Живий!»

Вітав сам міністр: «Ти – хлопець відважний!»

І орден за мужність солдату вручив.

Та знову лікарня, комісія, вирок:

«Списати! Не може він більш воювать!»

Хоч сила в руках та нога ця проклята,

Довіку тепер доведеться кульгать…

Зневірився воїн: «Навіщо? Для чого?

Чому я не вмер у траві за три дні?

Та в мене ж нікого – лише одна мама,

А стільки ж сімейних лягло на війні!!...

Що ж маю тепер з цим життям я робити?

Сидіти й дивитись новини дурні?

І чути сухе та коротке: «Загинув…»!

А я чомусь вижив один з двадцяти?!

Чому я живий? Хто молився за мене?

Мене ж, опріч мами, ніхто не чекав!

Чи просто помилка – поплутало небо!?

Не того забрала кістлява стара…»

Болить голова, розриваються скроні,

Душа озивається криком чудним,

Лікує він рану душі алкоголем,

І смерті дурної шукає собі…

Оговтайся, хлопче! Прокинься, юначе!

Ей, парубку, рідний, то ти ж є козак!

Козак – не здається! Мужчина – не плаче!

А ти ж є герой – український солдат!

Ти маєш боротись! Повинен ти жити!

Й прожити життя хоч одне, та за всіх,

Ти маєш багато чого ще зробити,

Й не зрадити пам’яті друзів своїх!

Тож вийди у поле, поглянь лиш у небо,

Послухай як вітер шепоче посохлій траві:

«Не гнівайсь на Долю, не гнівайсь на себе,

Живи, раз ти вижив один з двадцяти!»